Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Пропонуємо до уваги інтерв'ю судді-спікера Соснівського районного суду міста Черкаси Ярослава Пересунька
Ярославе, Ви — суддя, тобто представник професії, яка має право на відстрочку від мобілізації. Тим не менш, у 2022 році ви добровільно пішли служити. Що стало для вас особистим мотивом прийняти таке рішення?
24 лютого 2022 року мене, як і багатьох громадян нашої держави, розбудили звуки вибухів. Оговтавшись від шоку (я до кінця не вірив, що розпочнеться війна, оскільки вважав і вважаю це безумством) та взявши найнеобхідніше, ми з сім’єю вирушили на Вінниччину до моїх батьків.
Вже 25 лютого 2022 року я звернуся у місцевий ТЦК та повідомив, що як офіцер запасу – готовий до мобілізації. Подвірʼя військомату було заповнене чоловіками з бойовим досвідом служби в АТО та добровольцями – в основному солдатами та сержантами, які готові були того ж дня взяти до рук зброю та захищати свою державу. Мої дані записали та пообіцяли зв’язатись найближчим часом, але навіть тоді, серед всього хаосу перших днів війни, я звернув увагу на досить шанобливе ставлення до офіцера, що для мене було чимось новим.
Рішення про мобілізацію було прийнято одразу по приїзду до батьків. Воно не було легким, але дружина поставилась до нього з розумінням, хоч відпускала з важким серцем.
Сенс бронювання суддів на час воєнного стану – безперечно є, оскільки правосуддя має здійснюватись навіть під час війни і саме на суддів лягає тягар розгляду справ, зокрема, про воєнні і військові злочини, загально-кримінальні злочини, а також цивільні, господарські і адміністративні справи. Проте я не уявляв що сидітиму вдома, прикриваючись бронюванням.
По-перше, я був суддею без повноважень і не міг розглядати справ. По-друге, як офіцер запасу, – я давав присягу державі Україні. По-третє, я розумів, що мені є що втрачати і не мав ілюзій: в разі приходу ворога вірні присязі судді (а я не мав і не маю наміру бути суддею в будь-якій іншій державі, крім України, про що повідомив і у відеоролику, який зняв перед відправленням у частину та розмістив у себе на фейсбук-сторінці) одразу ж були б або розстріляні, або вислані разом із сім’єю в табори. А по-четверте, я чоловік та батько, який має захищати свою землю, сім’ю і дім, і який хоче з чистою совістю відповідати на майбутні питання дітей: “А що ти робив, коли почалась повномасштабна війна?”.
Тому я прийняв рішення захищати свою державу зі зброєю в руках та добровільно мобілізувався до ЗСУ.
Після невеликої сімейної вечері з нагоди Дня народження моєї молодшої донечки, яке припадало якраз на 25 лютого, вже наступного дня я відбув у місто Одеса, де був зарахований до штату 61 окремої піхотної бригади (тепер – 61 окрема механізована Степова бригада).
Чи обговорювали це рішення з колегами? Як вони відреагували — була підтримка, подив, можливо, несприйняття?
Рішення про добровільну мобілізацію з колегами не обговорював, оскільки потреби в цьому не було. Проте за час проходження служби я відчував їх підтримку: вони допомагали з придбанням амуніції і турнікетів, купували автомобілі для різних підрозділів моєї частини, а судді, в яких я свого часу працював помічником – надсилали смаколики та передавали кошти для придбання дронів, приладів нічного бачення.
Лише одного разу я почув “судді не повинні служити, оскільки для держави надто дорого виростити нового суддю”. Але це була приватна думка одного з суддів іншого суду, яку спростовувала статистика: на той час у лавах Сил оборони України несли службу більше 50 суддів та більше 350 працівників апарату суду. Кожним із них я пишаюсь, багатьох знаю особисто.
В армії ви служили разом із мобілізованими військовими, з людьми з дуже різним бекграундом. Як вас сприймали як суддю? Чи були випадки недовіри чи недружелюбності з боку інших військовослужбовців?
Оскільки я потрапив у бригаду, яка фактично створювалась із 0, то переважна більшість військових були мобілізованими. Серед них були підприємці, артисти театру, професійні музиканти, продавці електротехніки, виробники меблів, покрівельники, доставщики їжі. Зустрічались також викладачі університетів, працівники митниці, юристи, адвокати, прокурори і навіть єпископ ПЦУ.
Звісно, перебування судді в складі ЗСУ спочатку викликало подив у побратимів, оскільки в суспільстві панує дещо інший стереотип щодо моєї професії. Проте в процесі несення служби вже ніхто не зважає на посади та “регалії”, які ти мав до мобілізації. Більше цінуються людські та професійні якості.
Для мене було дуже цінним, коли в певних юридичних питаннях мою думку питав командир бригади. Він умів слухати і чути людей, які в чомусь розбираються краще за нього. Звісно, остаточне рішення з усіх питань приймав саме він, але думка професіоналів враховувалась.
Я тоді дивився з величезною повагою на нього, досить молодого полковника, який керував цілою бригадою у 5 тисяч особового складу, і захоплювався тим, що у війську є професійні, розумні військові, які не тільки знають і вміють воювати з небезпечним, підступним ворогом та приймати складні рішення, але й слухають і чують думку інших та бережуть особовий склад.
На жаль, я бачив й інший підхід до керування бригадою та підрозділами бригади, але про цей досвід говорити зовсім не хочеться.
Як би ви описали загальний клімат у підрозділі? Чи було складно адаптуватися до нової ролі та нового середовища?
Служба в армії – дуже цікавий досвід. Вона передбачає суворе підпорядкування командуванню, єдиноначальність у прийнятті рішень, централізацію управління.
Такий стиль не притаманний роботі судді, оскільки кожен суддя є керівником у своїй міні-команді (що зазвичай складається із помічника судді та секретаря судових засідань), не підпорядковується будь-кому, не виконує будь-чиїх вказівок та є незалежним при здійсненні правосуддя.
Я ніс службу на посаді офіцера відділення морально-психологічного забезпечення і вважаю, що мій безпосередній командир зумів підібрати команду людей хоч і з різних професій та з різним життєвим досвідом, але які розуміли один одного з напівслова, поважали, підтримували і берегли. Це було безумовне братерство і саме люди та нормальна атмосфера в підрозділі допомагали у несенні служби та переборюванні тих незгод, які траплялись під час служби.
Після служби багато ветеранів відчувають образу на державу — через затримки з виплатами, проблеми з формою, побутом, невиконані обіцянки. Чи маєте ви особисто такі претензії?
Дякую за це питання. До моїх посадових обов’язків під час несення служби входило, в тому числі, й інспектування піхотних батальйонів, артилерійських дивізіонів і з’ясування проблемних питань військовослужбовців та їх вирішення.
На мою думку, більшість проблем військовослужбовців щодо грошового та речового забезпечення – виникають через байдужість чи непрофесійність безпосередніх командирів таких військовослужбовців. Адже саме командир конкретного підрозділу заінтересований у тому, щоб його бійці були забезпечені військовою формою, робочими зразками озброєння та боєприпасами, не мали проблем із грошовим забезпеченням та харчуванням.
Солдати на війні не зобов’язані знати норми забезпечення речовим майном, порядки списання військового майна та хто й куди має подавати заявки щодо такого майна. Це повинні знати сержанти/офіцери, в підпорядкуванні яких перебувають солдати.
Командир також має знати порядок списання втраченого, знищеного чи пошкодженого майна військовослужбовця та роз’яснити такий порядок своїм бійцям, або ж визначити людину, яка це буде робити в підрозділі.
Через те, що більшість сержантів та офіцерів у моїй бригаді були мобілізованими, то про відповідні порядки вони дізнавались в процесі служби, що не могло не відобразитись негативно на стані речового забезпечення хлопців.
Хотів би відмітити, що при формуванні моєї бригади в лютому 2022 року всі військовослужбовці були забезпечені необхідним речовим майном і принаймні стрілецькою зброєю з боєкомплектом.
На початку у бригаді дійсно були певні проблеми із забезпеченням, до прикладу, касками та якісними бронежилетами, і часто це питання вирішувалось з допомогою волонтерів, за що їм величезна подяка, честь та шана. Проте через декілька місяців ситуація із забезпеченням таким майном почала вирішуватись і в першу чергу ним забезпечувались піхотні батальйони.
Щодо грошового забезпечення, то фінансово-економічна служба бригади завжди надавала вичерпну відповідь щодо причин невиплати грошового забезпечення військовослужбовцям. Зазвичай проблеми виникали через помилки в номерах рахунків та/або банківських карт чи через порушення військової дисципліни самими військовослужбовцями, що ставало підставою для невиплати чи зменшення розміру грошового забезпечення.
Дійсно, були проблеми з виплатою грошового забезпечення бійцям, які тривалий час проходили лікування внаслідок поранень та через це були виведені поза штат свого підрозділу. Проте ці проблеми були наслідком прогалин у законодавстві, а не з роботою фінансово-економічною служби бригади.
Чи відчуваєте, що ваша служба була оцінена належним чином — як з боку держави, так і з боку суспільства?
Коли я йшов до війська в лютому 2022 року, то точно не думав про оцінку моїх дій з боку держави, якісь нагороди чи виплати, оскільки мотиви були зовсім іншими: я вважав, що роблю те, що має робити кожен чоловік який здатен тримати в руках зброю.
Щодо суспільства, то служба суддів у війську сприймається переважно позитивно, але багато хто не вірить, що судді воюють. А вони дійсно воюють! Нещодавно орденом “За мужність” ІІІ ступеня було нагороджено суддю Оболонського районного суду міста Києва Тараса Андрейчука, комбата однієї з артилерійських бригад. На жаль, серед суддів є й загиблі, а суддя Юлія Матвєєва із Маріуполя 7 місяців перебувала в полоні.
Мушу відмітити, що я відчув різне ставлення до українських військових у різних регіонах, в яких воював із бригадою. Наприклад, в селах Миколаївщини та Херсонщини відношення було більше позитивне та відкрите, місцеве населення переважно допомагало чим могло. Тоді як у містах Донеччини місцеве населення ставилось більше із пересторогою та недовірою.
У 2023 році ви повернулись до своєї професії. Чи відчули, що змінилися самі — у професійному сенсі, у сприйнятті справ, людей, держави?
Насправді до суддівства я повернувся у липні 2024 року, коли Президентом було видано Указ про призначення суддею безстроково. До того – викладав у Національній школі суддів України та готувався до проходження співбесід у Вищій кваліфікаційній комісії суддів та Вищій раді правосуддя.
Вважаю, що під час служби в ЗСУ певною мірою відбулась переоцінка цінностей. Зараз ще більше цінуєш життя як таке, людяність та чесність, підтверджену діями любов до Батьківщини, жертовність та вміння дружити, адже на війні ці чесноти часто дозволяють вижити в складних ситуаціях. Водночас загострилось неприйняття лицемірства та брехні.
Хочеться бути ефективнішим на роботі, щоб вивільнити більше часу для сім’ї, спостерігати як ростуть і розвиваються діти та брати активну участь у їх вихованні. Наші військові позбавлені такої можливості, адже вже четвертий рік тримають фронт.
А скільки дітей вже ніколи не зможе обійняти своїх батьків через війну?! Це дуже страшно. Лише тепер розумієш справжнє значення терміну «діти війни», яке в основному асоціювалось із Другою світовою.
Щодо професійного сенсу, то військова служба дозволила краще орієнтуватись у військових адміністративних правопорушеннях, військових та воєнних злочинах, Статутах ЗСУ та іншому профільному законодавстві, що дуже допомагає в роботі.
На мою думку, принаймні до 2014 року мало хто із суддів застосовував на практиці статті Кримінального кодексу щодо воєнних і військових злочинів, а норми Женевських і Гаазьких конвенцій я відкривав ще під час навчання на військовій кафедрі у далекому 2006 році.
Чи змінилось ваше ставлення до правосуддя після служби? Можливо, з’явилося більше емпатії, чи навпаки — більше строгості?
Я б відмітив, що в середовищі військових особливо гостро відчувається запит на справедливість.
Якось під час служби я навіть спостерігав явище, коли залишення судом без змін рішення командира бригади про притягнення до дисциплінарної відповідальності бійців, які з надуманих причин відмовлялись виконувати бойові накази своїх командирів, – фактично підвищувало бойовий дух у цілому підрозділі.
Якби ви мали можливість впливати на мобілізаційне законодавство — зважаючи на власний досвід — що б ви змінили?
Щодо мобілізаційного законодавства – то мобілізація до війська не може розцінюватись як покарання і, до прикладу, вручення повісток підозрюваним у суспільно-резонансних справах – це не ок. Служба в армії має бути за честь, бо державу захищають найкращі люди!
Водночас я б запровадив суворішу відповідальність для співробітників ТЦК та СП за намагання мобілізувати осіб, які не можуть служити у війську за станом здоров’я, чи за очевидні перевищення своїх службових повноважень. Наскільки мені відомо, то такий законопроект існує і може бути невдовзі прийнятий Верховною Радою.
Крім того, держава може розробити і прийняти законодавство щодо проходження спеціальної (альтернативної) служби особами, які відмовляються нести службу з релігійних переконань.
Справа в тому, що якщо глибинні вірування людини не дозволять їй тримати в руках зброю, то по-перше, жоден закон чи рішення суду (навіть Верховного Суду) не змусять її це зробити, а по-друге, це не означає, що така людина не може бути корисною державі у районах бойових дій в інший спосіб.
Зокрема, є величезна потреба в будівництві укріплень та захисних споруд поблизу лінії фронту, відбудові зруйнованих об’єктів, розбиранні завалів, облаштуванні доріг загального користування антидроновими сітками, розмінуванні територій тощо. Тому ідея зі створенням, до прикладу, спеціальних інженерно-будівельних підрозділів, могла б стати в нагоді Силам оборони. Для мобілізованих службовців таких підрозділів можна розробити відповідне законодавство, в якому передбачити відповідальність за протиправні дії, таку ж як і для мобілізованих військових.
На мою думку, це дозволить певною мірою зменшити напругу в суспільстві.
Чи бачите ви, що правова система України достатньо гнучка й ефективна в умовах війни, особливо щодо прав військовослужбовців? Що варто реформувати?
Важко оцінювати межу гнучкості українського законодавства під час війни, якої Європа не бачила з часів 1945 року за рівнем жорстокості та кількістю і видами застосованого озброєння.
Але є моменти, які потребують врегулювання та втручання держави.
У першу чергу я маю на увазі час відпочинку мобілізованих військовослужбовців.
Якщо наш ворог заявляє про те, що готовий воювати десять і більше років, то варто подумати про можливий ротаційний характер військової служби, врегульований на рівні конкретного нормативно-правового акта, чи про істотне збільшення тривалості відпусток із наданням їх у порядку ротації чи як заохочення за успіхи на службі.
Ще у 2023 році військові жалілись на емоційну та фізичну втому від постійної участі у бойових діях, а сьогодні вже середина 2025 року!
Крім того, в багатьох підрозділах досить серйозним є питання, що робити з мобілізованими людьми з алкогольною, наркотичною та іншими видами залежностей. Такі люди начебто й числяться у підрозділі, але користі від них ніякої. Їх неможливо звільнити зі служби, але й дати в руки зброю чи направити на бойове завдання – це фактично наразити на смертельну небезпеку особовий склад. Командири на місцях по-різному вирішують це питання і інколи ми бачимо в мережі сумнівні з правової точки зору методи, тому державою має бути запропонований механізм поводження із такими персонами та вирішення долі таких «бійців» у правовій площині, з користю для Сил оборони.
Перезріло питання із створенням військової поліції, оскільки навіть порівняно недавно створене Державне бюро розслідувань об’єктивно не справляється із величезною кількістю кримінальних проваджень щодо військових злочинів.
Крім того, держава має активніше готувати цивільне населення до можливої участі у захисті держави, аж до встановлення обов’язкового проходження відповідного періодичного навчання.
Коли я дивлюсь на досить розслаблене життя у тилових містах, що подалі від фронту, то інколи думаю, що лише державний примус може подіяти на наших громадян та змусити їх набути необхідних навичок, як от поводження зі зброєю чи надання першої домедичної допомоги.
Що було для вас найважчим під час служби — фізично, психологічно, морально?
Найважче під час служби – це втрачати людей, з якими ще вчора ти спілкувався та ніс службу. Особливо боляче втрачати молоде покоління патріотів, цвіт нації, які могли принести багато користі нашій країні.
Чи були у вас моменти страху або сумнівів у правильності свого рішення? Якщо так — як ви їх долали?
Наявність страху під час несення служби це нормально. Всі живі люди і це природньо боятись за своє життя та здоров’я. Погано, коли страх перетворюється на паніку.
Як на мене, то при подоланні страху важлива підготовка в умовах, наближених до бойових.
У моїй бригаді на навчальних полігонах з особовим складом працюють досвідчені фахові військові психологи, які відпрацьовують з бійцями практичні вправи, що дозволяють долати страх на полі бою за різних екстремальних умов (імітація вибухів, пострілів, вогню, роботи військової техніки тощо).
У критичних ситуаціях дуже важливою є поведінка безпосереднього командира. Якщо він зовні спокійний та не панікує, то цей спокій передається підлеглим, формує в них впевненість у власних силах та дозволяє контролювати ситуацію і далі виконувати завдання.
Пригадую, що коли в січні 2023 року моя група перебувала в місті Соледарі і звуки роботи танку, мінометів та ракетних систем залпового вогню ставали все ближче до нашого місця розташування, то сам лише зовнішній спокій на обличчі безпосереднього командира дозволив без паніки перечекати критичний момент та продовжувати виконувати поставлене завдання. Навіть на сильно пошкодженому обстрілом автомобілі, який якимось чудом їхав.
Чи легко вам було “переключитись” назад — із військового мислення на юридичне? Чи, можливо, досі маєте певний “внутрішній камуфляж”?
Для того, щоб «переключитись» у цивільне життя, мобілізованому потрібен час. І чим більше ти служив, тим більше часу потрібно для відновлення. Мені вистачило місяця часу, щоб відпочити ментально та потроху повертатись до цивільних справ. Сім’я та чудова українська природа цьому дуже посприяли.
Зізнаюсь, що військову форму після звільнення зі служби перестав носити лише через тиждень, і то за «наполегливим» проханням дружини.
Чи стикалися з упередженням після повернення — мовляв, “та він вже не суддя, а військовий”?
Ні, таких слів на свою адресу не чув. Навпаки здалось, що колеги радо та з повагою прийняли назад.
Як ви оцінюєте ставлення суспільства до ветеранів сьогодні? Воно змінюється? Достатнє? Щире?
За моїми спостереженнями, ставлення представників суспільства до ветеранів – відображає внутрішній світ самих людей та є певною мірою «барометром зрілості і людяності».
Не розумію, як можна ставитись до ветеранів, які боряться за існування та незалежність нашої держави і дають можливість жити в тилу, – інакше ніж із елементарною повагою?!
Повага – це найбільше, чого хочуть від суспільства ветерани і найменше, що може зробити кожен із нас.
Чи бачите себе в майбутньому у сфері реформ, правозахисту, публічної служби, можливо — політики?
Професійним суддям заборонено займатись політикою чи бути пов’язаним із будь-якою політичною силою, тому бачу себе у судовій владі.
Дуже люблю свою роботу та отримую щире задоволення від неї!
Хоча змушений визнати, що нерідко вона додає сивини, з огляду на рівень відповідальності.
